Как друг из Киева в Измаил путешествовал (2009)

В этом посте поделюсь историей, которая произошла с моим хорошим знакомым на пути из Киева в Измаил. Сохранен язык оригинала повествования.

Кілька років тому випала мені нагода приїхати в місто Ізмаїл. В той час готувався Перший Ізмаїльський Турнір, і його організатори запросили мене прийняти участь. І хоча серед запрошених було ще кілька моїх знайомих, я сильно вагався – їхати доводилось самотужки, замість карти були намальовані від руки кілька ліній з назвами вулиць, та координатами “Гагарінський лісок”.

Вагався довго, але коли організатори вмовили їхати – збирався хутко, по старому правилу: все необхідне – у рюкзак, все що легше позичити / купити в далекому та невідомому місті – з рюкзака. Єдину дурницю зробив, наслухавшись історій про одеських злодюжок, – поклав червонець в карман джинсів (про всяк випадок, нехай краще його цуплять ніж відкладену на зворотню дорогу сотню).

Про подорож залізницею Київ-Одеса розповідати нічого – головне там не налякати пасажирів дерев’яними мечами, та спорядженням.

Це не складно – меч обгортається тканиною, та торчить з-за плечей як рибацька вудка, рюкзак та кріпкий одяг лиш доповнює колорит туриста.

Ранком в Одесі треба було розпитати як пересісти на автобус “Одеса-Ізмаїл”. Ледь-ледь розібрався куди сідати, адже одесити дуже нелюб’язні – ткнуть пальцем в напрямку тролейбусної зупинки, та й підуть далі.

На підході до зупинки з’явилась настороженність – купка чолов’яг по-іншому розглядають людей, а на запитання про підійшовший тролейбус почали на диво шумно відповідати. Один з них підійшов, та дивлячись мені в очі почав розповідати як їхати, та ще й коли виходити… Не дивно, що як тільки вони спробували відійти я перевірив червонець в кишені, та й затримав дядька, що його поцупив. Ніколи не думав що поважні чоловіки можуть тікати мов нашкодивші діти.

На жаль, я песиміст, то ж готувався до несподіванок та неприємностей. Оскільки одна вже трапилась – лишилось їх менше. То ж з гарним настроєм рушив до тролейбуса, та доїхав до центрального автовокзалу Одеси. Там теж казна що творилось: якась жінка біля каси х’тіла квитка купити на автобус саме до Ізмаїлу, а касирша відповідала що квитки вже не продаються, бо цей автобус ось-ось від’їде, і слід просто сісти в той автобус, та заплатити вже водію. Жіночка знов питала про квитки…

На другому заході вдалося зрозуміти навіть де він стоїть, і я з речами побіг до вказаного місця. Догнала мене в автобусі дівчина з Умані, що теж їхала в Ізмаїл до родички, а в черзі стояла попереду. Жіночка, що хотіла попасти в Ізмаїл, в автобус так і не сіла.

Подорож до Ізмаїлу була цікавою, і ми з дівчиною всю дорогу ділилися враженнями від усього навкруги. А вражень було море – від незвичного простору полів (під Києвом теж є поля, але більшість території Київської області – ліси), до багатонаціонального розмаїття людей та мов (в нас на вулицях чути лише українську та російські мови, лиш інколи – циганську, та перемовини туристів).

Дивні були будинки, повз які ми проїзджали: на заході України будинки дерев’яні та зовні нагадують кубики з дахом, розфарбовані в чорний колір, чи покриті шубою, що різними відтінками виводить узори навколо вікон та дверей, на сході, біля Умані та на Київщині – кирпичні з оздобленими сходинками, будуються ближче до входу на вулицю, теж з прямокутним плануванням, та частіше за все – добудованою верандою.

Тож будинки дивували “витягнутістю” вздовж ділянки землі, в деяких випадках стіна будинку навіть заміняла огорожу. Мало “прикрашених” будівель – більшість просто збризнуті глиною та пошкрябані граблями по мокрому “аби не відпала”. Відсутні і оздоби вікна, і сходинки. Та й матеріал незвичний – вапняк.

Дівчину зацікавило відсутність в більшості будинків вбраних штор – в кращому разі замість занавіски висіло простирадло, чи просто виднілося голе вікно, мене зацікавило відсутність прибудов – у більшості дворів ні сарая, ні хліва не було видно…

В Ізмаїлі висадився біля обіду, поблизу площі (на жаль не знаю її назви) з величною спорудою – чи то університетом, чи мерією, від якої пішов прямо до залізничного вокзалу (бо нашкрябана лінія вказувала на нього як на перший орієнтир).

Місто сподобалось одразу відсутністю обридлих після Києва хрущовок, щирістю та усміхненістю перехожих.

Отож після розмови з першим зустрічним я точно знав куди йти, скільки, на чому можна під’їхати. По звичці кілька разів переспитав дорогу у інших перехожих, адже Київ настільки великий, що його знає менша частина киян.

Не вірите – спробуйте знайти в ньому якусь будівлю: молоді лише знизають плечима та вкажуть в перший-ліпший бік “здається туди”, старші – пошкодують що вони не з цього району міста, і тому лише здогадуються куди треба йти, а люди похилого віку – скажуть що колись треба було йти в такому напрямку, але що за той час настроїли – ніхто не знає…

Сама гарна стратегія орієнтування в Києві – знайти орієнтир (метро, парк, чи завод), біля якого вже розпитувати у перехожих про шукану будівлю, а дізнавшись точну відповідь – перепровірити її у наступного пішохода, продавця дрібничок чи таксиста (В магазинах ніхто нічого не знає. Перевірено). Ще краще, розпитуючи тримати в руках карту міста, з хрестиком в шуканому місці…

Сам не знаю чому, мій настрій, по мірі прогулянці по Ізмаїлу, поступово змінювався від настороженого до радісного. Єдине про що починав турбуватися – про пояснення своєї появи: хоч і їхав на фестиваль, але ні попередити, ні домовитись про зустріч не встиг, і не знав коли та хто ще має приїхати.

Шукану квартиру знайшов без будь-яких проблем. А коли мені відкрили двері – побачив незнайому пані, навколо якої по всьому коридору було розставлено різноманітне взуття: я прийшов далеко не першим.

Шинкаренко В.В.

Автор статьи: Макс Даракчи